Моє педагогічне есе

Я щоранку заходжу в клас, 
   На дитячих обличчях - усміх.  
 Що я варта, діти, без вас? 
Ви - натхнення моє, мій успіх.  
   За плечима - минулі роки, 
   Але й досвід прийшов з літами. 
    Що я варта без вас, малюки? 
   Я безмежно люблю вас, я з вами.

   Щоб любові вогонь не згас, 
     Щоб віддать дітям серце і душу, 
    Я щоранку заходжу в клас, 
  Я - учитель, я вчити мушу!

                                                    Т.Рузинська

Вчитель.... Як багато в цьому слові ноток гордості, поваги й розуміння. Немає на світі прекрасніше і миліше, ніж професія-вчитель. З самого першого вступу на поріг школи вчитель замінює найдорожчу людину - маму. Він стає всім для дитини: батьком, наставником, прикладом для наслідування. Були і перші розчарування і перші сльози радості від уроків, перше захоплення від того, що на тебе дивляться милі довірливі діточки, які чекають від тебе чогось цікавого і нового.

Я щаслива, що працюю у школі, щаслива, що її стіни мене зігрівають, дають сили в мої перемоги, щаслива, що для своїх учнів не тільки вчитель, а й друга мама, друг, засвічую в їхніх душах сонечка, які осяюють їхню життєву дорогу. Мені цікаво з моїми учнями радіти, інколи засмучуватися разом з ними, давати поради.

Професія вчителя не з легких. Вона забирає багато сили та життєвої енергії. Зізнаюсь, що були такі моменти, коли запитувала в себе: «Чому обрала професію вчителя? Могла знайти щось престижніше». А душа у відповідь: «Ні, не змогла б, бо присвятила себе праці з дітьми, а вони – це світ добра і любові, у ньому немає місця злу і ненависті».

Школа - найдивніша країна, де кожен день не схожий на попередній, де кожна мить - це пошук чогось нового, цікавого, де немає часу нудьгувати, сваритися і витрачати час на порожнє, де кожен учень - це будівельник майбутнього, а значить всі жителі цієї країни відповідають за майбутнє. Де весь час треба квапитися, стати цікавим для людей, що оточують тебе, залишатися цікавим завжди, дарувати тим, хто оточує тебе, свою енергію, знання, уміння, квапитися дізнаватися про нове, квапитися не запізнитися. Тому в цій країні уживаються лише найстійкіші, найтерплячіші, наймужніші, найщиріші, найвідповідальніші, найдобріші, найцікавіші і найдивніші люди. І називають їх вчителями.

        Але, щоб запалити, потрібно горіти самому: запалюючись, захоплювати,  запалювати і водночас самому сяяти. Існує проста істина: щоб бути справжнім учителем, потрібно любити те, чого навчаєш, і тих, кого навчаєш. Їх треба знати вздовж і впоперек. Поважати і довіряти. Берегти дитячі душі.